ХТО ТАКА УКРАЇНСЬКА ВІДЬМА: ТАЄМНИЦІ СТАРОДАВНІХ ЗНАНЬ

Уявіть собі тиху ніч, коли вітер ледь чутно гуляє полем, а десь у темному кутку лунає загадковий шепіт. Люди завжди боялися і водночас поважали тих, кого називали відьмами. Хтось казав, що вони злі й небезпечні, а хтось шукав їхньої допомоги, коли інші способи не спрацьовували.

Слово "відьма" завжди було тісно пов’язане із знанням. У Карпатах таких жінок називали упирицями чи босорканями, а десь у поліських селах — шептухами чи знахарками. Вони могли і допомогти, і нашкодити, залежно від того, хто і з яким наміром звертався до них. Люди вірили, що їхня сила могла бути родимою — переданою від предків, або ж вивченою — здобутою через таємні книги чи обряди.

Бути родимою відьмою вважалося особливим даром, яким доля наділяла лише обраних. Інші ж, ті, хто обирав шлях навчання, стикалися з небезпеками. Якщо читати чорну книжку і не закінчити її, кажуть, можна збожеволіти. Або, щоб отримати знання, доводилося йти на перехрестя, де, за переказами, укладали угоди з нечистими.

Чоловіки теж могли бути відьмаками, і їхня сила вважалася навіть більшою. Але ці знання ніколи не давалися просто так. Вони вимагали жертв, сили волі й готовності протистояти темряві, яка могла захопити душу.

І хоч багато хто боявся відьом, люди не раз йшли до них за порадою. Коли хворіли діти, губилися речі чи на душі ставало тривожно, відьма завжди знала, як знайти вихід.

Чи справді вони володіли магією, чи, можливо, просто були надзвичайно мудрими жінками, що вміли помічати те, чого інші не бачили? Це питання досі залишається без відповіді. Але якщо дивитися на малюнок Тараса Шевченка до поеми "Відьма", 1847 року, здається, що ось-ось з темряви з'явиться вона — з глибоким поглядом і таємною посмішкою, яка ніби знає більше, ніж розповість.