Путівцями України | Country roads of Ukraine [UA\EN]

Чому у людей виникає бажання мандрувати? Здавалося б ось вихідні, чи відпустка - сиди собі вдома та відпочивай. Але ж щось кличе, щось заставляє тебе не залишатися вдома і кудись податися. Що це за поклик? Можливо через те, що це дійсно гени предків змушують бодай на день, але відчути себе кочівником. В будні дні ти айтівець, а на вихідних ти подорожній, який шукає свою дорогу в полях.

Нових місць. Мабуть, найголовніше тут - це бажання пізнати навколишній світ. Коли тебе вадить щось незвідане, і необов'язково це має бути щось особливе, як пошуки Атлантиди, це може бути просто подорож до якогось населеного пункту. Того, ти де ти ще не бував. Ось він, зовсім поруч, туди навіть пішки дійти - це питання пари годин. Але, ти там не бував, ось у чому питання іноді виникає. Ось вона, твоя Атлантида.

А моя незвідана Атлантида - це Україна, яку я завжди відкриваю для себе. Постійно відкриваю, стільки ще лишилося цікавих доріг, по якім я ще не проїхав. Та навіть неподалік себе, а вони ж такі красиві! Красиві для мене, я їх люблю. Там ще стільки незвіданого і нового...

Той момент, коли на вихідних ти встаєш дуже рано, швидко одягаєшся і вирушаєш назустріч сходу сонця. Спочатку пручається організм, ніби хоче тобі сказати - це що ти таке знову надумав? А потім входить в якийсь такт і ніби стає манометром. Про себе він нагадає вже під кінець дня. Відкриваєш "кормушку", дістаєш сендвічі та отак, прямо на ходу, снідаєш. Чомусь зараз важливо не зупинятися, і водночас не можливо самому собі пояснити чому. Насправді це "чому" зараз взагалі не важливе.

Намагаєшся впорядкувати свої думки, бо хочеться повністю віддатися дорозі. Але, на початку шляху це завжди має зовсім зворотний ефект - починаєш копатися в собі, аналізувати якісь події, думати над тим, що міг, чи то можеш змінити. А потім...

Потім достатньо потрапити на якусь польову дорогу, по якій ще не їздив, село в якому ще не бував, міст по якому ще проїжджав, чи то гору, під яку ще не пхав велосипеда зі своїми бебехами. І тут свідомість якимось чином просто розчиняється у навколишньому просторі. Навіть не помічаєш, коли це відбувається. Залишається тільки якийсь процес, просто дорога. А тебе в цей момент не стало - десь розчинився в цих нескінченних дорогах. Намагаєшся уникати доріг з високим трафіком, забиваєшся настільки це можливо, в ґрунтові дороги та "глухі" села, а іноді, в те, що називаєш "залізти в корчі".

Якось так і проходить перший день. Ти рухаєшся, і це головне на цю мить. Іноді імпровізуєш, міняєш заплановане, звертаєш на дорогу, на якій розумієш, що це може бути "білет в один кінець", бо потім повертатися - то втратити забагато часу, а попереду не зрозуміло що. Можливо це короткий шлях, а можливо ці декілька кілометрів віднімуть забагато часу. Але ж, ти цього не будеш знати, якщо не спробуєш.

А потім якось добираєшся до цілі, а можливо й ні. У всякому випадку, день закінчується і потрібно приймати рішення, де станеш на ночівлю. Вішаєш гамак, готуєш собі вечерю і згадуєш, що сьогодні чомусь не пообідав, якось так вийшло. А потім залазиш у гамак і провалюєшся у сон, ніби хтось натиснув вимикач. Бува, що на декілька секунд просинаєшся, бо десь мугикає сова, чи неподалік пробігає козуля по листю. А вранці просинаєшся вже ніби адаптованим, ти вже "увійшов в колію".

Ти в дорозі, до тебе прийшло це відчуття. Вже ніби й не потрібно кудись поспішати, ніби розумієш, що сьогодні ти встигнеш. Сідаєш десь прямо посеред дороги в полі, чи то на поваленому дереві в лісі та просто сидиш якийсь час. Ні про що не думаєш, а просто споглядаєш, як вітер ганяє пил, як колишеться листя на деревах, чи танцює ковила, дивишся на якогось птаха вдалечині, що навіть і не розгледиш, що то, але розумієш, що щось величне парить в небі. На якусь мить втрачаєш реальність. Чи все ж таки може навпаки? Може це і є справжня реальність?

Коли повернешся додому, в першу чергу підеш в душ, щоб змити з себе весь пил і бруд. І стоячи там, під струменями води, у тебе перед очима просто пройдуть всі ці дні, ніби фільм в прискореному темпі. Фільм, в якому ніби був хтось інший. А потім ти вийдеш звідти й будеш вже іншою людиною. Не так, щоб зовсім іншою, але вже трохи не тією, що зайшла в душ, і не тією, що була на початку того фільму.

Why do people have a desire to travel? It would seem that it's a weekend or a vacation - stay at home and relax. But something calls, something makes you won't stay at home and go somewhere. What is this call? Perhaps because it is really ancestral genes that make you feel like a nomad, at least for a day. On weekdays, you are an IT person, and on weekends you are a traveler looking for your way in the fields.

New places. Perhaps the most important thing here is the desire to explore the world around you. When you are drawn to something unknown, and it doesn't have to be something special like the search for Atlantis, it can be just a trip to some place. Somewhere you've never been before. Here it is, very close, even walking there is a matter of a couple of hours. But, you have not been there, that's what the question sometimes arises. Here it is, your Atlantis.

And my unknown Atlantis is Ukraine, which I always discover for myself. I am constantly discovering, there are still so many interesting roads that I have not yet traveled. And even near me, and they are so beautiful! Beautiful for me, I love them. There is still so much unknown and new...

The moment when on weekends you get up very early, quickly get dressed and go to meet the sunrise. At first, the body resists, as if it wants to tell you - what are you up to again? And then it enters a certain rhythm and seems to become a manometer. It will remind you about itself at the end of the day. You open the feederbag, take out sandwiches and have breakfast like that, right on the go. For some reason, it is important not to stop now, and at the same time it is impossible to explain to yourself why. In fact, this "why" is not important at all now.

You try to organize your thoughts, because you want to fully surrender to the road. But, at the beginning of the journey it always has the opposite effect - you start to dig into yourself, analyze some events, think about what you could or can change. And then...

Then it is enough to get on some field road, which you have not yet ridden, a village you have not yet visited, a bridge you have not yet passed, or a mountain under which you have not yet pushed a bicycle with your things. And then the consciousness somehow just dissolves in the surrounding space. You don't even notice when it happens. There remains only some process, just a road. And you are gone at that moment - somewhere dissolved in these endless roads. You try to avoid roads with high traffic, you clog as much as possible, in dirt roads and "deaf" villages, and sometimes, in what you call "climb into the snags".

Somehow the first day passes like that. You move, and this is the main thing at this moment. Sometimes you improvise, change your plans, turn to a road where you understand that it can be a "one-way ticket", because then to return means to lose too much time, and it is not clear what is ahead. Maybe it is a short way, and maybe these few kilometers will take too much time. But you will not know unless you try.

And then somehow you get to the goal, or maybe not. In any case, the day ends and you need to make a decision where you will spend the night. You hang a hammock, prepare dinner and remember that today for some reason you did not have lunch, somehow it happened. And then you climb into the hammock and fall asleep as if someone pressed a switch. Sometimes you wake up for a few seconds, because an owl is hooting somewhere, or a roe deer is running through the leaves nearby. And in the morning you wake up as if adapted, you have already "entered the rut".

You are on the road, you have this feeling. It's as if you don't need to hurry somewhere, as if you understand that today you will be in time. You sit down somewhere right in the middle of the road in the field, or on a fallen tree in the forest and just sit for a while. You don't think about anything, you just contemplate how the wind drives the dust, how the leaves on the trees sway, or the feather grass dances, you look at some bird in the distance, you can't even see what it is, but you understand that something majestic soars in the sky. For a moment you lose reality. Or maybe it is vice versa? Maybe this is the real reality?

When you return home, the first thing you do is take a shower to wash off all the dust and dirt. And standing there, under the jets of water, all these days will just pass before your eyes, like a movie in accelerated pace. A film in which someone else was in it. And then you will come out of there and you will be a different person. Not completely different, but a little bit different from the person who went into the shower, and different from the person who was at the beginning of that movie.