Saturday photo digest (Казково-хворобливий настрій в останні дні 2022-го)

Привіт, вулик!
Вгадайте з трьох раз, куди я зникла? Так, я влипла у чергові історію з котами... Іншим разом я вам розповім цю історію більш детально. А зараз хочеться трохи абстрагуватись від цієї теми. Бо їх порятунок це моя боротьба. Яка відбувається паралельно зі справжньою війною. Я мрію дожити до того часу, щоб ми дорівнялись до Польщі чи іншої країни Європейської країни у питанні зоозахисту.

А тепер давайте дивитися фото. Нарешті можу долучитись до суботнього фотодайджесту від @shady, за яким я дуже скучила.

Десь напередодні свята Миколая я нарешті почала одужувати після дивної хвороби а ля бронхіт. Найгірше почувалася минулої п'ятниці, 16 грудня. Я проспала тривогу і лише діти ввечері на репетиції сказали, що вона була; і потім я прочитала, що це черговий ракетний обстріл від російських потвор...

З важким серцем, та ми провели наше традиційне свято Миколая в неділю ввечері. Для підстраховки вирішили зробити його пошвидше, коли сутеніло, адже графік вимкнення світла не завжди точний і після шостої вже буде повністю темно. Здається, це дійство сподобалося і мені, і малим, і людям. Люди світили телефонами, вдалині горіло трохи свічок... Таке враження, що відсутність світла додало співакам сміливості і вони на все горло кликали святого Миколая у гості. А мене такий стан речей ніби повертає у дні перших християн, які збиралися у катакомбах.

А на саме свято так склалося, що я потрапила у кіно з давнім другом-кіноманом. Я приїхала трішки швидше у ТРЦ Кінг Крос Леополіс і як завжди відчула себе Мауглі (хіба що у зимовому одязі, бо він жив у джунглях).

Найбільш здивувало і втішило те, що не побачила натовпу людей, як це буває зазвичай у неділі та свята в таких місцях. Можливість через війну відвідувачів менше... Якесь відчуття казковості. Ялинка, біля якої немає дітей. Ніби я тут одна дитина. Ніби світ завмер.

А потім ми опинилися в кінозалі і поринули у паралельну реальність світу аватарів. Навряд чи я б пішла на цей фільм, якби не наполегливість мого знайомого. Ці "сині" люди не особливо мені подобались, тому я й не дивилася ніколи першої частини і до речі досі ще не подивилася. Тим не менш, я одразу занурилася у барвистий вигаданий світ Пандори. Красива природа, промальована до деталей, вміння жити у ладі з природою, мудрість і сила народу наві і їхнє протистояння технократичному світу людей мене захопили. Дивно, але саме "сині" істоти з хвостами виявилися більш "людяними", ніж люди. Прожити три години не думаючи про війну та про котів — це психотерапія. Рекомендую.

Photo

На цьому відчуття свята закінчилися і останні кілька днів я з головою занурилася у історію "семи гномів", як я називаю цих підвальних кошенят, яких поступово виловила подруга, бо в них захворіли очі... Я погодилася бути їх куратором, а що з цього вийде побачимо:) Троє малих у клініці, ще троє у бабусі, а одне знайшло дім.
Щовечора кілька годин переписки з різними людьми... Збір коштів на клініку. Але малими кроками рухаємося вперед. Оптимізм і песимізм балансують на шальках терезів.

Чомусь мозок втомлений і не можу сформувати думок...
Проголосуйте за цей пост будь ласка. Так ви абсолютно легко і безболісно долучитесь до допомоги тваринам.
Дуже хочу писати частіше! Тримаймось;)